Довгий і яскравий вечір. Берег, повний вогнів, усі навколо розмовляють незрозумілими мовами, музика лунає з барів зовсім різна, і жодна не дратує, всюди пахне нескінченним святом, котре в кінці ночі може завмерти на трохи часу, а завтра знову вибухне, щоби не закінчуватись. Легкі красуні прогулюються зграйками попри вітрильники, моторні яхти, щебечуть, сміються, з радістю знайомляться і слухають наші байки. Заходять, тримаючись за руки, по зовсім умовному трапу на наш козацький корабель, котрий прийшов на західний берег цивілізованої французької Бретані зі слов’янських лісів, і ще пахне шкірами і ведмежим жиром. Хто стійкіший -- мандрує на інші старовинні вітрильники, яких у порту декілька тисяч.

Відведене нам місце було в торговому порту поряд з голандськими рибалками, котрі смажили впійману тут же рибу на вуглях, і пригощали нею усіх перехожих. Ми разом із ними стріляли із гармат посеред ночі, зібрали навколо себе всю радість, і під ранок були виселені поліцією у військовий порт як український військовий корабель, бо маючи на борту вісім гармат, не відпускали спати половину міста.

Фестиваль старовинних вітрильників у Бресті відбувається кожні чотири роки. Чайку запрошують уже третій раз, і наші приходи (припливи) на триденне неймовірне морське свято відзначалися якимись історіями, котрі кожен із козацького екіпажу, коли дійде пенсійного віку, зможе розказувати внукам холодними українськими зимовими вечорами. До кінця життя.

На другий день морського свята, де молоде вино лилося ріками, і посеред вулиці смажилися свині на електричних палях, і морячків носили на руках, я  вперше перейшов на чайці Атлантичним узбережжям шість годин на південь, і отримав першу моряцьку радість – хворобу землі. Мене хитало годину на березі, і корабельний доктор заспокоював, що так має бути, якщо перший раз перейшовся по морі, і тебе не знудило. Берег хитався ще три години, не було апетиту, доки організатори фестивалю не запросили нас на спільну вечерю з ірландським екіпажем. Там мене полікували ромом, і після двохсот грамів усе захиталось гармонійно, і ми протягом ночі співали кельтських і галицьких романсів, продовжуючи мандри до ранку радісно і голосно, як і всі навколо, ходили на екскурсії на різні вітрильники і приймали гостей у себе. На ранок нас розбудив рев волинок. Він був всюди і не закінчувався з годину. Ансамбль волинкарів налічував сто чоловік і виконував кельтські військові марші. Все- таки, не наш це інструмент.

Блукаючи по портових кнайпах у той вечір ми зустріли шедевр. Зовсім не тверезий  морячок підійшов до барної стійки, підняв на довгому ланцюгу з кишені маленький якорець, заякорився, випив три по тридцять п’ять мескалю ( з перервою в три секунди), підняв якір, перевернувся на правий борт, і вийшов у світ.  

Зранку попрощалися, і чайка пішла вверх по Атлантиці до маленького містечка, котре називається в перекладі з бретонської на українську козацьку мову „Камінь Марії, місце Івана”.

Підказка: Для того, щоби без корабля втрапити до Бресту, треба отримати Шенгенську візу, доїхати до залізничного вокзалу в Ужгороді, перейтися пішки до кордону (чотири години повільним темпом), а потім домовитися із будь-яким автотуристом на перевезення Вас до словацьких яблук, котрі на їхній стороні, чомусь, великі, як голови, і відразу можна ними наїстися і взяти в дорогу. Далі – Ваше автостопське щастя. До самого західного французького Бресту – 3500 км. Там- Атлантика, коротенькі дощі, кальвадос, кельти, кекафарс(їда), фес-нор(забава), вітри, припливи і відливи, висотою до десяти метрів, і вся радість, котру можна знайти на узбережжі океану.

Від кордону України до кельтського Бресту я доїхав стопом за три доби, маючи у кишені двадцять баксів.