Понеділок
24.06.2019
19:23
Translation
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Block title

Роман Рось - Досвід Вільного Джазу

Вірші

Привиди


Привиди розкажуть,
нагадають тобі ж,
про твої слабості - невдачі,
Якісь там гріхи познаходять,
Занудно на вухо, чи вголос,
Забуваючи,
що самі - безтілесні.
Привиди прикро притиснуть,
зачеплять за найнемузичніші струни,
Якщо ти не слон,
Хоча й не смертельно,
Для блага спільноти
Отруять криницю.
Коли станеться так,
Що навколо одного голодного духа
Раптом життя завирує,
Радісно, впевнено, цільно..,
Якщо тінь не змогла заспокоїти творчість у зародку,
То може здаватися навіть людиною
Недосвідченим душам,
Тим, що перші приходять.
Мерехтить спогад привида
про грішнеє тіло
і дух неспокійний.
Так купини в болоті  засвітяться часом, ніби,
- Про смерть пам’ятай безконечну, на мить,
Та потім - все просто.
Колесо і рутина.
Хоча, якщо - слон,
Треба йти і боротись
 

Лист Зоряні


У світлому палаці
на підвіконні
що над морем висить
горіх стоїть у вазоні
на волю проситься
до братів при дорозі
високих і запорошених

Там твої очі як жовтень
вдома
де я своє серце лишив

Життя вирує навколо
із музики квітів
весільних столів
як дивитись на все це
з висоти королівських підборів
"…and never again I'll go sailing" -
там співають бадьоро
про воду і вроду
щоб легше жилося
самотньому серцю
далеко від моря

Там твої очі як жовтень
вдома
де я своє серце лишив

Усе поросло навколо
плавнями чагарями
куди моя радість поділась?
Прийшли кабани та ведмеді
бо зігнала їх повінь
сирени під вікнами
п"ють бурду із пакетів
все спрощується і маліє
як дуже старий генерал
прощай моя люба
я в море піду не надовго

Там твої очі як жовтень
вдома
де я своє серце лишив


Олеся


Повені наповнили швидкістю
Плинною і бурхливою.
Селяни - недобрі і раді.
Бачили русалку в полі,
Ще не залитому водою дивом,
Пісні співала в танці
Про сердешну Олесю.
Серед блискавок із оленями
Блукала - гралася
На вітрі волосся розвівалося
Травою і шовком.
Коли пройшла негода - зникла,
Мов би й не було насправді.
Дива, кажуть, подекуди трапляються.
Німо і порожньо стало
Відразу по тому,
Світ сумував не довго,
доки птахи не заспівали.

. . .


Десь невідоме,
як стиснуло,
І просто, і неспокій,
по ваших стежках-бездоріжжю,
Як по колу коні.
Та ну вас...
Піду в безвихідь, нарешті,
Прозору і гармонійну,
Простору припливам,
Відкриту завершенням.
Без жодного миру без правди.

Вірш 2


У цьому райдужному світі
Проти - я.
Користуючись випадком
Беру на себе,
Бо коли б іще так було,
Відповідальність за
Кролів, мурах,
Полтавських потерчат і подільських нявок.
Не можу лише
За друзів відповідальність,
І за спроби, бо
Що, як не вдасться?
За довгим вечером і вітром
Пояснюй тоді...
 

Гасло 2


Скрипка - мертва?
Нехай, для мене краще
Навколо все зупиниться.
Новий світ почну з новими людьми.
Нехай, знову, друзями.
Промені завтра світять
Близько до ребер,
Чи мирного неба собі побажати...
Кажуть, що скоро почнеться  
Свідоме життя для всіх перезрілих.
Я встану з рушницею на перехресті.
Пароль - "Батьківщина".

О.


Натішимося вдвох
Розлогими берегами,
Нарешті вкладемо сонце в Рось.
Там ніч, як молоко,
Між твоїми гілками немає вибору,
А є річка, звідки звірі воду п’ють.
Замирення у танці,
Як малята, довкола застиглої в спокої олениці.
Як же ти без мене?
В іншому просторі, світі,
Кімнаті, коробці,
Так не буває!
Де ти – там вода,
Повільна і впевнена
В своєму настрої –
На ніч планується шторм.
І я вже в дорозі

Добрий ранок, Харкевич


Пора на парад
Історій – забавок,
Несерйозних реконструкцій,
На відпочинок проти волі
Близький до серця.
Зі збитою з рівного шляху
Завтрашньою радістю,
Котра могла не відбутись,
Спокійною і близькою
Біллю в голові.
Дивне і несподіване закінчення
Вельми шанованого дня
Корисно завжди
прокинутись
там, де немає часу
для ліні, чи плісені.
Добрий ранок, Харкевич!

Вірш 1


Щоби знайшло по-вінця вітру
Не по розголосу
Чи мрії відпустити
Поросли впевненістю
Світлом живим вигинаються
Повинна творчість вчити
Діти вигадують зміст
Просто неба, як жовтень
фарбами розквітне.
По тому відомо -
Старим черевикам покреслено вирій.

V. M.


Я мандрую посеред
зелених діброов
Я - росист кольорів
І сьогодні мій колір - зелений

Прости мені, мила.

Я твій сад розвалив,
всіх оленів убив,
що паслися на твоєму тілі,
Що не з"їв - те спалив.
Бо це я - твій монгол.
Сад ще виросте
Пробач мені, мила.
Кривими дорогами - кроками,
Миром просохлим
на березі сонця.
По воду піти нема часу,
провалля обходити близько до скелі,
бо стежка лише на одного

За мною йди, мила.

Сьогодні.


Моя красуня живе без мене
На протилежному боці.
Ріка – стисла,
Обійняла все прикре,
що не завжди відоме.
Раптово тріснула друга життєва струна.
Розповідаєш телефоном
Про любов
На два акорди.
Ля – важлива музика,
Надзвичайно важлива музика.
Дуже необхідно взірвати глухе місто,
Підкласти що-небудь під усе непотрібне!
Чим ми живемо?
Кажуть друзі, що бій
Нас чекає.
Але помер у душі паротяг,
Світло закінчилось,
Море догралося
Рівними хвилями.
Смерть недолугим,
Хто не може прожити більше,
ніж тиждень.
Я – в дорогу!
Тепер уже можу
На пенсію всіх відпустити –
Най ідуть собі з богом.
А ми починаємо нове життя
Без гонору, гамору,
Правильно прапор тримати-
Рівно і впевнено.

Кінець початку


Та й все на сьогодні.
Куди мандрувати,
Коли ніж у спині, застромлений кимось...
Люди стали прозорі, як відсутність повітря
близько до течії
вилитих з вікон помиїв,
Що кожну годину в море стікають,
Прогнозовано і незмінно.
Хоч ти трісни, не можливо
Звернути, згорнути, закопати назад
У глиняну яму ідеї-думки,
Що їх звідти витягла чортова сила.
Просто не дихати брудом?
Не обрости, як мій човен за літо,
Мушлями і хробаками? -
Нехай говорить про це капітан
Далеко від берега.

Так давно весни не було...


Так давно весни не було...
В цьому місяці жодного разу
Не пахло новим життям,
(Тільки жінки цінували
Народження нового).
А старенькі вмирали спокійно і втомлено.
Тихо цвірінькали пташки,
Риби сумирно ловилися
раз на годину,
Дзвінькала музика зовсім не ранячи слуху.
Втома порола, ламала
все нове,
якщо зверху дивитись,
тисла котком для асфальту.
Без жодного дисонансу,
чи грубого доторку-запаху-смаку,
що треба запити.
Все - як історія.
- Марш!
Цінувати нове життя!

По дорозі додому.


Провітрюю мрії (як мешти),
Відчуття, що їм простору мало.
"Як постою над водою,
То милу зустріну".
(гоп! - а в руках чарка і сало, нарешті!)
Слава тим друзям,
котрі сьогодні не сплять!!!
Бо перейдений, власне, вечір
Повиривав усі (не одне) ребра
Крем’яними зубами,
А по тому скочив на мої,
осиротілі без ребер, плечі -
І впав зі мною до ями.
Справді!,
записую, як усе стається -
Відлітають риби у вирій,
У сітях русалка б’ється.
Тут усе - або порох,
або грона стиглого винограду.
Все забираю до хати.

Девіз


Не вкладається у форму,
Розриває груди,
бо таке воно є!
Через мить, намагаюся встигнути записати,
як музику, котра не повторюється.
Різнобарвне і ніжне, часом,
Коли просто неба,
У просторій миті вибуху
Летить - віддаляється.
Закінчиться - страх, біда,
Але не горе.
Легко шукати  інше нове,
коли все навколо - радість.

Напевне, я впораюсь…


І є, і нема навколо
Нічого малого, мізерного, кволого,
Немає по-справжньому -
Привиди їхні гуляють.
- Нікуди не дітися від батога,
Розказують вдови,
чи духи голодні,
що повернулися з мандрів
по чужому святковому столу.
А хочеться часом  розм’якнути,
Поволі текти?
Як зимою заснулою
Риби замерзлі за течією,
Не думати всує?
Напевне, я впораюсь
з вітром,
Через хвилину.

Майже все.


По великих рахунках,
Разом із картками
Постійного споживача,
Підмерзлого на вічних перетягах
У автобусах недалекого переслідування.
Чого немає у Них:
Осінніх жаб,
Мокрих з похмілля штанів,
Зів’ялого сонця,
Померзлих,
Раніше задуманих мрій і мелодій.
Пропадемо разом
у відкрите вікно,
Я - перший.

Весна, квітень.


Веснократно поклич,
Встигну впоратися зі світом по-вінця,
по краю зимового спокою-миру.
Бах! - у небо квітами
ще ніжними-вразливими,
бо така у нас війна!
- Приплинь, приплинь до бережка,
як у казці про далекі землі,
де світ видається здалека.
- Можеш повірити в диво?,
запитує бідний, затиснутий відчаєм.
Я заряджу ним гармату,
Як бароном, разом із квітами -
нехай погойдається в хмарах
І горе забуде.


 

Весна Назару


Живим не давайся! –
Каже Ігнацій,
Захоплений радісним
Перетриванням і запахом
Квіту конвалій.
- Коли ще так буде приємно
разом подихати свіжими барвами
перепливти у човні
усі негаразди – гризоти.
- Це - чудо!, як каже Ігнатій,
Про безліч бездарно просторих проваль
Загубитись готових
Недавно знайомих,
Чи так…

Барани позбиралися
На привітання душі
Змієборця,
Досяжного раптом із простору-миру
- Наші ворота там припасуй!

Кому би це сталося раптом
Розпеченим снігом,
Пройдиснігом, зоною,
Де скажуть:
- Твоє життя почалось у коноплях,
яких не було.

Високий Верх


Говори до гори тижнями, роками,
Не спиняйся,
І стане твоєю горою.

Як блищить у воді діамант,
то, може, це - відблиск,
А сам він лежить на горі
над водою,
І твоя гора тебе спинить,
щоб марно ти не втонув.


Що це?!


- Бігом, і вже!
В дорогу рівному,
В неспокій!
(Важко ловити вітер?
запитайте літак, як...)
Втому - гоп..!, і далеко.

Повернемося разом,
Бо друзі чекають історій.



Вечір 1



Жуки, павуки, та інші маленькі істоти,
Що доби проводять у пошуках їжі,
Звертаючи нюх (погляд) свій
На дрібних паразитів,
Котрі, в свою чергу,
Теж когось пожирають.

- Провести тебе до квартири?,
Бо знову по області – повінь планують.
Дрібні землетруси, повстання рибалок,
Марш екс-депутатів і телефоністів.

- Ти завтра тепло вбирайся.,
Бо мерзя від зради і куцої думки,
Просочиться через балоновий плащик.

Виглядає, що пора по сердак
До гуцулів.


Вірш 3


Щоб  у світі було усе так,
Як я загадав:
Птахи аритмічно співали мелодії вітру,
Дерева росли просто неба-
Тополі торкалися хмар,
Шовковиці сипали ягоди.
Жінки були ніжними,
Друзі - готовими до перемог.
По морю ходили вітрильники.
Можновладці плодили добробут,
Втома нас не торкалась, ні сумніви,
І життя просто в груди текло.


Проходять поряд


Проходять поряд по-черзі
Слони-антилопи,
Цікаві можливості
впасти у прірву медову,
Просторі криниці,
Наповнені димом м"яким,
Майже теплим,
Добрі сусіди, і зовсім нездалі.
Ростуть немовлята.
Друзі будують будинки,
Малюють шедеври
і музику грають.

Прикро ловити все поглядом,
Мацати звуки наосліп.
Чути, як все це проходить повз тебе.

Цей дитячий альбом
Можна вище покласти у шафу,
Щоб до рук не траплявся років із десять
І від сліз не намок. 
 

Епітафія Тимуру Кузьменку


Ще раз повторити, і ще раз,
вже вкотре розповісти усім і через себе
життєво необхіде, та й вже.
Знову ж таки йому. Насамперед.
Без втоми стисло проповідати техноістинно
крок-по-кроку за першим правдопочинанням рухом,
де пітьмо до цього було.
Творяще на живо плотами
весна ще зі льодом жене просто неба
по землі за течією.
Встигнемо пропасти в коріння зі соком,
полинути вихором жадібно ще,
заповільнюючи і забуваючи кроки назавжди,
хоча про це й не говорять.
Просто не дихати брудом.
Тісно, нажаль, плестися попереду всіх.
Швидше, провидці, закінчуйте змову проти спонтанності.
Сумнівам світить не дуже.
Сотня думок бойових розіллє все до краплі і порівну.
Так би подумав Тимур, та загинув і вмер.