Почалося все з „Пресвятої Покрови”. Це – корабель, козацька чайка, що її
збудували козаки з Товариства „Кіш” у Львові в 1990 – 1992 роках на чолі з
Василем Качмарем, і пішли в море з наміром дійти до Барселони. Мандри тривали
довго, цікаво, завжди надзвичайно і несподівано. Через дев’ять років весною 2001-ого таки дійшли до
Барселони, але до того обійшли цілу Францію (до Ла-Маншу дісталися каналами від
Середземного моря), були в Англії, Голандіїї, у гостях в іспанських Басків, на
безлічі фестивалів, відкривали міжнародні регати, жили товариством, яке на час
походу об’єднувало
море, двадцятиметрова чайка, вільні мандри, нові знайомства, і, звичайно, живе
відчуття ризику. Останні два роки мандрів перед поверненням на Україну козацька
залога прожила комуною на кораблі, не
повертаючись додому на зиму, як звичайно, а весь час у мандрах від Шербургу в Нормандії,
через свято старовинних кораблів Брест -2000 у Бретані, вниз по Біскайській
затоці до Бордо, зайшли на дегустацію в стародавнє козацьке місто Коньяк, а там
каналами спустились на південь у Середземне море. Підробляли косметичними
ремонтами вітрильників та будинків у Шербурзі, Сан-Тропе та на Менорці, я грав
на скрипці з різними музикантами циганський джаз та імпровізував на вулиці, обстригав
евкаліпти, стояли останню зиму в тихій річечці поблизу Сан-Тропе, ловили рибу,
розставляючи на ніч путанку, спали на кораблі під його поскрипування та плюскіт
хвиль до борту. Було тепло і сонячно вдень, можливо купатися в морі цілу зиму,
зрідка на ранок трава була вкрита інеєм, а потім знову світило і гріло сонце. Майже
у раю. 
Це я розказав, направду в кількох словах, про те, як ми закохалися у
мандри, море, козацький спосіб життя, і по дорозі на Україну придумали перейти
Атлантичний океан до Нью-Йорку. Спершу думали це зробити на „Пресвятій
Покрові”, але в Товариства „Кіш” були свої плани на свій корабель. Тому разом
із Мироном Гуменецьким, що останні чотири походи був капітаном чайки, вже тепер
„старої”, задумали будувати нову чайку, зручнішу на океанських хвилях, трохи
осучаснену, максимально швидку і разом з тим містку. Знайшли місце поблизу
Львова в селі Раковець, де навпроти пилорами в закинутому костелі побачили
єдину вцілілу фреску – перехрещені хрест і якір, що і підтвердило наш вибір.
Будувалося по-різному. Швидко і радісно, коли зустрічали розуміння і
допомогу, а часом робота не йшла, грошей не було, і міським чиновникам, чомусь,
було плювать, що в сухопутному Львові будується вже другий корабель, котрий, як
і „Пресвята Покрова” буде прославляти Львів і Україну по цілому світі, вперше
збирається здійснити Трансатлантичний перехід і підтримати козацький дух всюди,
де він є. Двома словами – всяко було. Зі самого початку я хотів, щоби
корабель будували друзі, з якими провів пів-життя, і в яких впевнений, що вони
не позволять собі заснути під-час шторму, не кинуть стерно, не впадуть в
паніку. Це – основні якості в морі, але, нажаль, не є основними в будівництві
корабля. Тут найважливіші – дисциплінованість і відповідальність. І важко
серйозно вимагати її від друзів, які старші, з якими випив не одне відро меду і
не раз мандрував по нічному місту, співаючи батярських пісень, чи декламуючи
свої і чужі вірші.
Перед початком реального будівництва я із пів-року розповідав усім друзям і
знайомим про проект, радився, де краще брати дерево і коли, хоча й капітан
Мирон Гуменецький усе це знав наперед. Я, радше, робив це для себе, щоби
настроїтись на серйозну і довгу роботу, якої ще не робив до того, і не повірив
би ще кілька років тому, що буду. Щоби набратися чим побільшого розгону для
польоту.
Першим знайшовся львівський художник і викладач Богдан Салій. В розмові за
кавою я порахував, скільки грошей потрібно на зрушення справи з місця.
Виявилось – 3500 доларів. На що Богдан сказав, що ідея хороша, і на наступний
день приніс гроші і вклав їх в корабель. На той час ми закінчували будувати
ангар, де мала бути закладена чайка. Вірніше, ми добудували його до пилорами.
І привезли першу п’ятнадцятиметрову товстенну модрину на киль. Дозволили нам її спиляти в
заповіднику поряд, бо років за двадцять вона і сама б упала під своєю вагою. Ми
нарахували 180 кілець. Коли падало це височенне чудо, стався невеликий
землетрус. Колоду дотягли до ангару великим трактором, і важила вона приблизно
сім тон. Майже, як готова чайка. Перед тим, як почати обробляти киль, ми
вирішили посвятити його і нашу майбутню роботу. В неділю після служби в церкві
запросили сільського священника, друзів, батьків, усіх, хто хотів прийти.
Священник прочитав давню козацьку молитву і покропив модрину та інструмент
свяченою водою. Недовго по тому з’явилась і назва корабля – „Спас”. Хтось із гостей
пожартував, що „Покрові” треба „Спаса”, і ми підтримали ідею. 
Працювали весело. Була весна, потім літо, фантазували собі майбутню
подорож, острови в океані, на обід смажили ковбаски на вогні. Ходили до джерела
за лікувальною водою.
Львівліс подарував дерево! Спершу - щоглові сосни з Радехова, що росли на
пішчаному грунті, потім – модрину зі Старого Самбора, червону і таку масну, що
після розпилу кожної приходилося заточувати пилу на пилорамі. Мідні заклепки
зробили у Бродах. Гармати відливали на Кераміко-скульптурній фабриці у Львові,
обковка на щоглу та залізні ветлюхи під гармати – городоцька фірма „Писанка”.
Першим меценатом став Олег Головін („Комфорт-сервіс”), котрий повірив в ідею,
сприйняв її, і відчутно допоміг грошима на самому складному етапі – початку. 
Це – тільки частина нашої вдячності, бо людей, причетних до будівництва
корабля є значно більше, і ми випустимо після походу великий календар із
світлинами, де згадаємо всіх добрих друзів.
Будемо раді вітати Вас на своєму
„Спасі”, гордо підняти козацьке вітрило і вистрелити зі всіх гармат во славу
козацтву і Україні.
|
